О защите права собственности и других имущественных прав — ч. 5

б) имущество должно быть куплено за деньги , другими словами должно быть поэтому приобретённым ;

в ) обладатель обязан лишиться владения этим имуществом по собственной воле , другими словами имущество должно быть передано хозяином согласно соглашению ( хранения, имущественного найма ) иному лицу , которая реализовала его добросовестному покупателю .

Статьей 16 ГК не предусмотрено такого метода охраны как признание добросовестным покупателем , а потому указанное притязание не подлежит удовлетворению .

Решением Ленинского райсуда г. Запорожья от 29 апреля 2011 удовлетворен иск Ч.Х.Ш. Обьявлено нелегетимным контракт продажи — квартиры № #8230; в доме № #8230; по пр. М. в г. Запорожье , арестант между М.М.Л. , Б.Р.В. и П.Я.В. , признано Ч.Х.Ш. собственность на спорную квартиру в порядке наследования по закону после смерти сына Ч.С.Х. , умершего 6 ноября 2000 . Обьявлено нелегетимным и отменён регистрации собственности , осуществленной ОП ЗМБТИ по Б.Р.В. и Б.Я.В. , на указанную квартиру . В удовлетворении встречного иска Б.Р.В. и Б.Я.В. отказано .

Решением комиссии судей Апелляционного суда Запорожской области от 18 мая 2011 решение суда первой инстанции отменено и отказано в удовлетворении иска.

Отказывая в удовлетворении иска , суд отметила , что согласно с пунктом 10 части третьей распоряжения пленума Верховного Суда Украины от 6 ноября 2009 № 9 « О практике судов рассмотрения судебных дел о признании сделок недействующими » и части пятой статьи 12 ГК добросовестность покупателя презюмируется , а права лица, полагающего себя хозяином имущества , не подлежат охране методом удовлетворения иска к добросовестному покупателю с применением юридического механизма , установленного статьями 215 , 216 ГК . Такая охрана вероятна только методом удовлетворения виндикационного иска , в случае если имеется основания , предусмотренные статьей 388 ГК , которые дают право истребовать имущество у добросовестного покупателя .

Серьёзным для практики является вопрос недобросовестности понятия приобретателя и разграничения добросовестности .

Вообще же под определением « знал » направляться осознавать не только яркое осведомленность лица о том , что она получает имущество у субъекта, не наделен правом на его отчуждение , но и в один момент осознание обстоятельства нарушения собственными деяниями прав другого лица .

Довольно используемого законодателем определения « должен был знать » , то оно характеризует недобросовестность того обладателя ( покупателя ) , который хотя и не был конкретно осведомлен об отсутствии у отчуждателя права на отчуждение имущества , но по событиям его приобретения имел возможность и должен был об этом знать ( к примеру , лицо получало имущество у незнакомого отчуждателя вне магазина либо базара в вызывающей большие сомнения обстановке) .

В любом случае непорядочными должны считаться лица, овладели имуществом либо получили имущество в следствии осуществления правонарушения ( к примеру , кражи , грабежа , разбоя , мошенничества ) , установленного в порядке , предусмотренном законом. Наряду с этим эти лица постоянно имеют считаться знали о незаконности собственного владения.

Главные различия в ответственности добросовестного и непорядочного покупателя при расчетах после истребования имущества заключаются в следующем :

1 ) непорядочный обладатель должен возвратить либо компенсировать хозяину все доходы , которые он получил либо должен был получить за все время владения вещью.

Добросовестный обладатель обязан это сделать с момента , в то время как он определил о неправомерности собственного владения. К примеру , это может быть момент вручения повестки в суд и т.д. ( части первая , вторая статьи 390 ГК ) ;

2 ) добросовестный обладатель может покинуть за собой произведенные им улучшения вещи , в случае если их возможно отделить без ее повреждения .

Во улучшением знают такие затраты на имущество , которые, с одной стороны , не обусловлены потребностью его сохранения , но с другой , имеют обоснованный темперамент , потому, что улучшают эксплуатационные особенности вещи .

В случае если отделение улучшений нереально , добросовестный обладатель есть в праве требовать от хозяина возмещения произведенных затрат в сумме , на которую увеличилась цена вещи ( часть четвертая статьи 390 ГК ) .

Непорядочный обладатель не имеет права покинуть за собой произведенные им улучшения вещи.

Помимо этого , противоправный обладатель имущества , как добросовестный , так и непорядочный , вправе требовать от хозяина компенсации произведенных им нужных расходов на имущество с того времени, с которого хозяину в собственности право на возврат имущества либо на передачу доходов ( часть третья статьи 390 ГК ) .

Нужными расходами имеется такие затраты , без коих состояние вещи значительно ухудшилось бы , в следствии чего она не имела возможности бы употребляться по прямому избранию.

5. ЦК передбачає такі види прав: право власності і речові права на чуже майно.

Речовими правами на чуже абсолютно є: право володіння; право обмеженого користування (сервітут); право забудови земельної направлятьсяілянки (суперфіцій); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

При вирішенні спорів щодо встановлення сервітуту судам слід з’ясовувати, чи звертався позивач з такою вимогою безпосередньо до власників майна і чи вирішувалося це питання між сторонами в добровільному порядку, чи не будуть внаслідок установлення сервітуту порушуватись права власників майна або інших його користувачів, чи може позивач задовольнити собственную потребу у користуванні своїм майном інакше як установленням такого сервітуту. У рішенні суд повинен зазначити, в якій саме частині належного відповідачу майна встановлено сервітут і в якому розмірі, чітко визначити обсяг прав особи, що звертається з питанням обмеженого користування чужим майном.

Визначення змісту та види права земельного сервітуту і порядок його встановлення закріплено в статтях 98, 99, 100 ЗК.

При розгляді спорів щодо встановлення земельного сервітуту суд має встановити, чи можливе нормальне господарське використання земельної ділянки, яка належить позивачеві, без обтяження сервітутом. Це має істотне значення, оскільки за наявності альтернативних варіантів використання землі без встановлення сервітуту суд повинен відмовити в задоволенні позову.

При поданні позовної сообщи і в процесі розгляду спору істотне значення має доведеність обставин необхідності встановлення сервітуту, а також того, що єдино можливим методом задоволення потреб позивача на використання власної земельної ділянки є саме встановлення сервітуту. Практика свідчить, що в окремих випадках доказом може бути висновок експерта.

За наявності кількох варіантів сервітуту в кожному випадку суд повинен вибрати найменш обтяжливий.

Власник земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, заподіяних встановленням земельного сервітуту (частина четверта статті 101 ЗК). Іншими словами, встановлення сервітуту на законних підставах не звільняє особу, на користь якої встановлено земельний сервітут, від обов’язку відшкодувати збитки, заподіяні встановленням такого сервітуту, незалежно від того, є сервітут платним або безплатним.

У зазначеній категорії справ склалася наступна судова практика: суд зобов’язує відповідача укласти договір з позивачем у тому випадку, якщо обидві сторони не проти встановлення сервітуту в принципі, проте не змогли дійти згоди щодо умов контракту (на думку господарських судів, такі обставини підтверджуються листуванням сторін про напрям проектів контрактів, протоколами розбіжностей). Якщо ж відповідач взагалі відмовляється від встановлення сервітуту, то суд встановлює його своїм рішенням.

Відповідно до вимог частини третьої статті 403 ЦК особа, що користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено контрактом, законом, заповітом або рішенням суду. Визначення плати належить до компетенції сторін. Безкоштовне використання сервітуту має бути встановлено в контракті, законі або рішенням суду.

Досить поширеною є практика, коли відповідач категорично відмовляється від встановлення сервітуту. Будь-які пропозиції відповідача щодо розмірів плати за сервітут можуть бути розцінені як згода відповідача на встановлення сервітуту. Водночас неподання пропозицій призводить до того, що суд встановлює безоплатний сервітут. Вирішення цієї проблеми залежить від тактичних дій представника відповідача в суді.

Так, відповідач не позбавлений права заперечувати вимоги позивача, проте він зобов’язаний подати до суду розрахунок вартості оплати за сервітут, обґрунтувавши такі дії будь-якими формальними причинами. В цьому випадку, навіть якщо сервітут буде встановлений, суд повинен ухвалити рішення про розмір оплати за використання сервітуту.

Статтею 99 ЗК встановлено види права земельного сервітуту. Ці положення слід одночасно тлумачити як такі, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту. Підписання контракту про надання права обмеженого користування земельною ділянкою є недостатнім для виникнення сервітуту. Земельний сервітут виникає тільки після його державної реєстрації шляхом внесення запису до бази даних державного реєстру земель (пункт 4 постанови Кабінет Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1088 «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру»).

Члени сім’ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування недвижимым житлом відповідно до закону. Законом, на який зроблено посилання в частині першій статті 405 ЦК, не може бути ЖК УРСР. Застосування положень ЖК УРСР до цих відносин не виключається. Але переважно підлягають застосуванню норми глави 32 ЦК. Це зумовлено тим, що для регулювання відносин між власником житла та участниками його сім’ї законодавець використав правову конструкцію (сервітут), яка раніше до цих відносин не застосовувалась. Тому хоча положення житлового законодавства і підлягають переважному застосуванню до житлових відносин на підставі                статті 3 ЖК УРСР, до правовідносин із приводу сервітуту вони можуть застосовуватись лише за аналогією. З урахуванням цього треба визнати, що стосовно права членів сім’ї власника помешкання на користування ним чинним є правило частини першої статті 405 ЦК, що передбачає визначення власником житлових приміщень, які мають право займати члени сім’ї. Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником, якщо при їпорше турбо порш турбоі не порше ітурбо порш турбої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *